Їдемо, їдемо, на вулиці вже ніч, а ми ще в дорозі…дорога повільно повзе в верх, ліс з обох боків стає густішим, темнішим, величавішим. Яремче, 

далі Татарів і Поляниця. Все, ми на місті. Вигрузились, відпочили і зранку на лижі. Ще вчора, проїзджаючи Яремче зупинились та взяли на прокат лижну амуніцію, бо вирішили, що зекономимо, але як кажуть: «Скупий платить двічі», так і ми. Нам дали поломані ботинки у яких після першого дня повідлітали застежки, прийшлось брати лижне взуття вже прямо на горі, доречі тут вибір кращий, дешевше та працівники професійніші.

Вдяглися-перевдяглися і на сніг. 
Ті хто вміє кататися, зразу ідуть на підйомник, вибирають маршрут і вперед, тобто в низ. Маршрути є різної складності, від «лягушатника»- для початківців,
до надскладних спусків «чорного»кольору(так розфарбовано на буклеті «Буковелю»), для екстремалів. Для тих, хто зовсім не вміє стояти на лижах є ціла лижна школа з інстукторами. Задоволення недешеве, але хтось же мусить навчити стояти, їхати, падати, користуватися технічними засоба підйому та отримувати задоволення від зими. 
Наш інструктор Аня, студентка, спортсменка.

Перед тим як підкорювати гори, треба як мінімум день добре потренуватися у «лягушатнику»,

Ось такі піруети виписують початківці.
а потім на гору.  Тут теж треба призвичаїтися, квиток на турнікеті показати, у крісло вскочити і нічого не загубити, чергу вистояти. 
У черзі ніхто не скандалить, всі культурні та ввічливі, може того, що немає тьоток з сумарями? А їх тут дійсно немає, лижі є, палки є, а сумок… нема куди брать.  
За два дні Софія стала досвідченим лижником. Завтра з татом на гору.
Траси розходяться у різні напрямки, кожна розташована на своїй горі, одна складна, інша ще складніша. Єдине, що їх поєднує, так це чудові краєвиди. У яку сторону не глянеш — кругом гарно.  
Взагалі все дуже зручно зроблено, продумано, організовано. Де треба є сходи та поручні, сітки, ліфти,… туалети працюють, покажчики є кругом — не заблукаєш, персонал на своїх місцях. Рятувальна служба постійно на зв’язку, бо без травм не обходиться, роботи у них хватає,(сама бачила).
Найвитриваліші катаються до самого закриття підйомників, потім приїздять у готель і падають без задніх ніг. Гарно.

Регіон інтенсивно будується, багато нових готелів, кафе та ресторанів, багатоповерхових парковок. Паркувальників, у нашому розумінні тут немає, ніхто не ходить і не збирає по 5-10 грн.за парковку, все автоматизовано — квитки, паркомати, облік і ще раз облік.

Дітям розваг завжди мало. Лижі це гарно, але для початківців якось не зовсім стійко, тому після лиж привичніше ось так,    

а потім по пончиках.

Кафе, у якому народ відпочиває та їсть, порожніє тільки перед закриттям, все вичещено, видраїно, підготовлено до наступного дня.

Доречі, за спеціальними цінами, тут готують власних працівників, вони кажуть недорого та зручно. Робочий день триває до 19-20 годин, тому дома не завжди встигають приготувати вечерю.
Для звичайних відвідувачів ціни ось такі:

Надивившись на шанувальників зимового відпочинку у мене природно постало питання: «Що людей тягне в гори, ставить на лижі чи доски, та стрімглав жбурляє до низу?» Я звернулася за відповіддю до психолога Тетяни Фесюк.

«Щоб зрозуміти, чого ты вартий насправді, треба не сидіти біля телевізору, а іти і щось робити. Виявляється це на багато важче та страшніше чим здається на перший погляд, але саме через переборювання своїх страхів та труднощів людина виростає над собою та стає самодостатньою.
Взагалі, є зовнішні та внутрішні показники спроможності людини. Зовнішні — дороге авто, одяг, прикраси, будинки… Внутрішні — вміння перебороти себе, заставити зробити те, що здається неможливим, піти на обміркований ризик не за ради прибутку, а за ради виховання себе та приборкання своїх страхів.  
Досягти бажаного внутрішнього стану на багато важче, це постійна робота над собою з виховання волі, сили духа, сміливості та рішучості.»
Ось саме за цим ми і їдемо в гори. 
А ще, тут неможливо зустріти поганих людей. Гори.
Але ж я виросла на морі…
Лучше гор может быть только море, даже если ты здесь побывал…
Їдемо додому. Неділя, їдемо, радісні…і бац, пробили колесо. Поміняли. Їдемо, шукаємо шиномонтаж, а це ж неділя, вони то є, але їх як вроді і нема. Вихідний.
Від Хмельницького, майже до Вінниці, всі шиномонтажі закриті, єдина відкрита майстерня була у місті Летичів. Чоловік написав, що працює — значить працює. Чоловік!
Пан Петро зробив свою роботу на відмінно. 
Ми спокійно доїхали додому.

Добавить комментарий