У наш час політика просочилася практично у всі сфери людської діяльності. Куди не глянь, що не ввімкни – з усіх джерел звучить вона, пані Політика. Чи, радше, те, що в нашій державі прийнято називати політикою.

Але нашому серцю й нашій душі, часом, так потрібен відпочинок. Тому гостем чергової програми «неНовин» стала людина не політики, а людина культури. Чудова мати і жінка, любляча донька, талановитий педагог, людина, яка з мистецтвом впевнено на «ти», —  музикознавець Галина Іванівна Яремкевич.

Тож поїхали! 🙂

Чим є для Вас музика?
Музика – це моє життя. Вона зі мною з першої маминої колискової і до останньої хвилини, тому що я зараз прийшла з роботи, де знову викладала музику. Музика – моя порадниця. Музика — моя заступниця. Музика зі мною в горі, музика зі мною в радості. Музика – моя найкраща подруга.

Ви вже багато років незмінно працюєте у Скадовській дитячій школі мистецтв. Наскільки за цей час Ви самі змінилися?
Я дуже змінилася. Як і кожна людина. Я працюю так багато років, що мені навіть не хочеться згадувати, бо тоді буде зрозумілим і мій вік. Спочатку, коли я прийшла сюди працювати, одразу після консерваторії, я була дуже суворим вчителем. Мені хотілося всіх дітей зробити дуже-дуже розумними, буквально з шести років. Коли я стала мамою, я зрозуміла, що ще є дитинство, що дітям ще хочеться погратися, що дітям ще хочеться побути дітьми. Я стала дуже-дуже поблажливою. Та коли мої діти підросли, я теж стала дуже суворою і дуже вимогливою. Тому що зараз інакше неможливо. Ми виховуємо тих людей, які будуть будувати Україну, яку не змогли побудувати для вас ми. Тому я дуже вимоглива до дітей зараз. Я дуже хочу, щоби вони були найкращими.

Чому Вас вчать діти, які відвідують школу мистецтв?
Знаєте, тут можна говорити з гумором, а можна говорити і серйозно. Вони навчають мене не старіти, заставляють мене не старіти. Тому що я живу їх потребами, їхніми інтересами. Я живу їхнім життям. І мені зараз, деколи, думається, що якщо б мене зараз послати в сьомий клас, я би знайшла би з ними спільну мову, я б думала так само як і вони, я би говорила так само як вони. І мені було б цікаво. Якщо б мене послати в одинадцятий клас, то мені було б ще цікавіше.
У мене є двоє дітей, і коли вони були студентами у нас вдома дуже часто збиралися студенти. Цікавіше мені не було ніде.
А чому вони можуть мене навчити ще? Ви знаєте, я веду зошит, у якому записую їхні цитати. З контрольних робіт, їхніх усних виступів тощо. Вони мене деколи збагачують такими термінами, що коли думаєш, то знаходиш у них таке позитивне зерно, що просто дивуєшся їхній мудрості.

Наскільки культура може бути окремо від політики?
А не може бути культура окремо від політики. Ви знаєте, я викладаю музичну літературу. Курс музичної літератури включає в себе світову і українську музичну літературу. Дуже легко читати свою, українську, літературу, тому що тут все своє, рідне. І ти знаєш, про що говорити з дітьми. Раніше, коли був період насильницької русифікації України, російська музика була в пріоритеті. Вона викладалася дуже серйозно, на неї виділялося дуже багато годин. Ми всі вчили цих російських композиторів. І зараз також, тому що ми звикли до цієї класики, яка також нині викладається дуже масштабно. А тут іде війна, і мені треба говорити про російського композитора, який любив свою батьківщину і т.д. І що мені говорити дітям? Я довго думала і тепер говорю таку фразу: «Сьогодні ми будемо слухати музику Мусоргського. Він жив у XIX столітті. Він – видатний російський композитор. Якби він був живий зараз, він би, напевно, був «за» Україну». Це — політика? Політика. Але діти знають. Вони вже із захватом слухають його музику. Вони вже з захватом слухають його «Борис Годунов» — оперу, в якій народ є головною рушійною силою. І коли я розказую як народ вирішує свою долю, долю своєї країни, я неодмінно проводжу паралелі з Майданом. Якби ви бачили як вони слухають Мусоргського, як вони слухають «Борис Годунов». Я просто в захваті.

Як змінили події сьогодення (Революція Гідності, війна на Сході України тощо) репертуар заходів у Скадовській дитячій школі мистецтв?
Ми працюємо за планом роботи. Цей план роботи затверджується на початку року. Скажімо так, у вересні ми ще не знали, що буде в січні. Так от, у той час, коли розстріляли наших кіборгів і загинуло дуже багато наших хлопці, у нас був запланований концерт. І я дуже вдячна своїм колегам, адже вони відмовилися виходити на сцену. Заходу не відбулося.
У нас дуже патріотична школа і коли відбуваються якісь трагічні події, ми відміняємо концерти. І в пам’ять про визначні події ми робимо свої концерти, хвилини пам’яті. Так, наприклад, у нас було багато концертів-реквіємів, присвячених Небесній Сотні. Ми їх робили разом із нашою бібліотекою… Я думаю, що ці заходи дуже виховують наших дітей, тому що їм про це треба говорити.

Небагато скадовчан знають про те, що Ви були активною учасницею скадовського осередку Народного Руху з моменту його створення. Розкажіть трошки про цей період свого життя.
Розкажу. Я дуже люблю цей період. Сталося так, що у 1989 році я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він на той час жив у Львові. Ми досить швидко одружилися після знайомства. Це було палке кохання з першого погляду. І він відкрив мені очі на дуже багато речей. Я в нього завжди запитувала: «Звідки ти це все знаєш?». Він казав: «Західна Україна трохи менше була під гнітом, ніж Східна».
Спочатку наш шлюб був, можна сказати, гостьовим: він жив у Львові, а я жила в Скадовську. Ми приїздили один до одного в гості, спілкувалися. Львів 1989 року – це значний патріотичний підйом, вже на той час у Львові була жовто-блакитна символіка. В нас це все ще вважалося забороненим, а у Львові ці всі значки з жовто-блакитними прапорцями скрізь продавалися. Я, звичайно, купила й собі цей значок. Я причепила його на груди та й прийшла на роботу.
У мене навчалася маленька дівчинка – Ярослава Назаренко, донька Лідії Ларіонівні Гук. Вона підійшла до мене із цікавістю та й запитала: «Чи не боїтеся Ви носити такий значок у наш час?». Я сказала: «Ні, чому я буду боятися? Це – значок, це прапор України». Вона сказала тоді, що зі мною хоче познайомитися її мама Лідія Ларіонівна Гук. Для мене це було великою честю, тому що я вже знала про її діяльність, я читала її вірші, я її дуже поважала. Її подружкою була Оксана Степанівна Білинська. Я прийшла на зустріч і закохалася в цих жінок із самого першого погляду. Тоді вони готували установчі збори Народного Руху та й запросили мене взяти участь у цих зборах. Також вони запропонували подати заяву в Народний Рух України. Я з радістю погодилася, ще й чоловіка туди втягнула.
Пам’ятаю як тоді, готуючись до зборів, Оксана Степанівна сказала таку фразу: «Дуже би хотілося, аби на установчих зборах виступив корінний скадовчанин, тому що ми тут всі вже приїжджі, ми не місцеві. От якби був корінний скадовчанин. Але де ж його взяти?». Я кажу: «Оксано Степанівно, я можу виступити». «Я прошу корінного скадовчанина», — повторила пані Оксана. «Я — корінна скадовчанка», — відмовила я. «Хм… з якого року?» — з подивом спитала Оксана Степанівна. «Від діда-прадіда» — відповідаю. «А як же Ви так гарно українською мовою говорите?» — запитала пані Оксана. «Та тому, що Скадовськ – це Україна», — відповіла я.
У нас відбулися чудові установчі збори. Ми займалися пропагандою. Розказували людям, що таке Україна, як би було добре, якби Україна була вільною. Наші хлопці-ентузіасти навіть листівки роздавали, роздавали літературу, яка нам приходила — робили такі дуже позитивні кроки, хотіли своєю позитивною поведінкою заставити людей любити Україну як самостійну державу. Такий був наш початок. А потім, коли у 1991 році Україна нарешті отримала незалежність, ми просто були щасливі. Ми вважали, що ми також внесли якусь частку в отримання цієї незалежності.

Автор світлини — Тетяна Підгородецька; Оксана Білинська (по центру)

Ім’я Вячеслава Чорновола нерозривно пов’язане із Народним Рухом України. Чи бував він у Скадовську? І чи були Ви знайомі з ним?
Я знайома з Вячеславом Чорноволом завдяки Оксані Степанівні. Сталося так, що я з багатонаціональної родини. Мама в мене – українка від діда-прадіда, а тато – росіянин. Але росіянин, можна сказати, умовно, тому що він кубанський козак. А Кубань – це також Україна. А в паспорті у нього було записано, що він росіянин. І от коли я народилася, батько дуже хотів, аби я обрала його національність, а не мамину.
Коли я отримувала паспорт, тато заповнив графу національність і написав, що я «росіянка»… Мені так хотілося бути українкою, але в паспорті було записано «росіянка». Я не могла на той паспорт дивитися. А тут сталося так, що я вийшла заміж, переїхала до чоловіка у Львів. Це був 1990 рік. У Львові тоді діяла негласна заборона не прописувати росіян. А мені треба прописатися, бо мені ж йти на роботу. А мене не прописують під будь-яким приводом: то не подобається моя фотографія, то ще щось. Відмовляють мені і все. Мені хтось сказав, що не прописують через мою національність. Я приїхала в Скадовськ, прийшла до Оксани Степанівни та й розплакалася. А вона каже: «Іди до Славки Чорновола. Він тобі допоможе». І дала мені його адресу.
Я тоді була молодою, сміливою. Взяла чоловіка за руку. А він мені: «Як, до самого Чорновола? Я боюся, я не піду». Кажу: «Проведи мене, я піду».
Ми прийшли до Чорновола – він жив у звичайній квартирі у будинку на 700 років. Я пам’ятаю одну кімнату – там було дуже багато людей. У неї постійно заходили і виходили люди. Пана Вячеслава на той час не було, але була його жінка – пані Атена. Я віддала їй рекомендаційні листи від Оксани Степанівни. Пані Атена мене привітно мене зустріла, напоїла чаєм, показала навіть якесь відео. А потім прийшов Вячеслав Максимович і так лагідно усміхнувся.
Чим вони мене вразили? Скромністю свого життя, звичайно, і величезною привітністю, і величезною закоханістю в Україну. Ми довго тоді говорили тоді. Вони взяли мій паспорт, допомогли мені. Його дружина, пані Атена, запропонувала мені вступити у Львові у «Союз українок». Але це так і залишилося мрією. Це не сталося з певних причин. Але це відчуття дуже привітної родини і теплоти такої в мене залишилося в пам’яті. Я коли дивлюся на його привітне, тепле обличчя я завжди згадую нашу з ним зустріч. Таку саму теплу і привітну.
До речі, мій чоловік не зайшов. Для нього Чорновіл був такий авторитет, що він залишився мене чекати на сходах. Стоїть він на сходах, а люди снують повз нього туди-сюди. Один подивився, другий подивився, а третій питає: «Хлопче, як служба?». А він каже: «Та я не кадебіст, просто в мене жінка туди пішла».

А чи приїздив він до Скадовська?
Так, приїздив. У нас тут була екологічна спілка «Джарилгач». Я ще була молода, але ходила на засідання цієї спілки. Ми організовували мітинги за те, щоби припинили робити скиди у Джарилгацьку затоку. Вячеслав Максимович брав активну участь у роботі цієї спілки. Він приїздив до Оксани Степанівни, до Лідії Ларіонівни – вони спілкувалися, і він навіть виступав у нас на мітингу. У всякому разі один раз це було точно.

Від Народного Руху плавно перейдемо до подій більш сучасних. Приміром, до Революції Гідності. Я знаю, що обидва Ваші сини ходили на Майдан і були там у найстрашніші лютневі дні 2014 року. Розкажіть, як Ви пережили той час і чи знали Ви взагалі, що Ваші сини були на Майдані?
Про це тяжко розказувати. Спочатку не знала, звичайно, і дуже боялася. Я читала в Інтернеті про всі події, і не відходила від комп’ютера. І тоді постійно читала всі новини. Вони тоді змінювалися не те, що зараз. Тоді вони змінювалися буквально щохвилини. Я читала, що відбувається на Майдані і я боялася в них питати. Тому що я думала нехай вчаться, вони на парах. Вони теж боялися мені сказати. Але потім менший наважився. Наважився він тоді, коли було побиття студентів. У ту ніч його не було на Майдані, а на другий день він пішов і прийшов вже зовсім іншою людиною. Він сказав мені, що він там. Я подзвонила і дуже просила його йти звідти, а він сказав таку фразу, яка перевернула в мені все і я перестала забороняти. Він сказав: «Мамо, а ти пам’ятаєш як ти мені розказувала про Україну, про її героїв, про гетьманів України, про українське козацтво. Ти вчила мене любити Україну. Мамо, скажи мені тепер: це все було неправда?». Далі що я могла говорити?
І тут втрутився в цю справу мій чоловік із Західної України. Він сказав: «Знаєш, якщо ти зараз йому заборониш, він буде тобі брехати, але він все одно буде там. Благослови його». І я благословила. До речі, менший син сказав, що «це було побиття не окремих студентів, а цілої країни. І тому я буду з ними тепер».
А потім, коли вони пішли на Грушевського, після 19 січня, після цієї кривавої неділі, мені подзвонив старший син. І він сказав: «Я хочу щоб ти знала: ми на Грушевського. Якщо хочете приїжджайте до нас. Якщо не можете – благословіть».
Я кричала: «Йдіть на Майдан. Краще стійте там. Не треба на Грушевського». А він сказав: «Чого? Поскакати? Ні, ми будемо там, де важко».
З 20-го лютого я вже, практично, собі не належала. Я тільки молилася. І я думаю, що серед усіх матерів тоді не було атеїстів. Молилися всі і наша молитва наших дітей врятувала. А ті, хто загинули, вони, звичайно, герої.
Тоді, коли пішли жертви, я вже це пам’ятаю погано, тому що я боялася дзвонити,  боялася дзвонити, бо раптом я подзвоню, а в нього засвітиться телефон і тут куля снайпера влучить. Я не дзвонила, я навіть 22-го, коли вже була втеча Януковича, не могла повірити, що таке щастя, діти живі, а Януковича вже немає.
Небесну Сотню, я впевнена, визнають святими. Тому що вони йшли туди неозброєними, і коли мені розказують, що вони мали зброю, чесно можу сказати, що вони мали дерев’яні щити. І прості каски. Я, до речі, ці каски тут купляла, в Скадовську, і відправляла на Київ. І отримувала їх пробитими. У мене і зараз є ці пробиті каски. Так що, беззбройна Небесна Сотня, я думаю, буде колись визнана святою. Я впевнена, що це станеться.

Що рухало тими людьми, які йти з дерев’яними щитами проти справжніх куль?
Я не знаю. Напевно матері боялися більше. Тому що як сказав мені Андрій (менший син – Авт.): «Навіть якщо ми загинемо я вірю, що за нас помстяться».
Євроінтеграція моїх дітей на той час цікавила мало. Зараз вони зрозуміли, що за це треба було боротися. Але важко було усвідомити, що одна людина може вирішувати долю всієї країни… Молодь не могла з цим миритися. Молодь вже йшла, мабуть, щоб їх діти жили краще. Якщо ми вже не могли нашим дітям побудувати нормальну країну, то вони вже борються самі за своє майбутнє. Це напевно і керувало.
Мені здається, моє життя Майдан розділив на дві половини: до і після. Тому що після Майдану ми вже стали зовсім іншими. І я дуже рада, що ми усвідомили себе єдиним народом. Кажуть, от що той Майдан дав, бо ж після Майдану війна сталася. Вона і так би сталася, в кінці кінців. Але ми вже інші після Майдану. Ми вже не будемо миритися ніколи. Особливо наша молодь.

Що було таке особливе у вихованні Ваших синів, що вони стали на захист України?
Нічого особливого. Якщо чесно, нічого особливого. Всі виховували як виховували. Як мене виховувала мама. Як її, напевно, виховувала мама.
Я думаю, в потрібний момент кожна людина усвідомить, що їй робити. Як казали мої діти: «Там кожний робив свою справу». Ніхто не засуджував. Хто не боявся, той йшов у бій. Той закидав коктейлі Молотова. Дівчатка ламали бруківку. Хто боявся – допомагав тим дівчаткам ламати бруківку. Його ніхто не засуджував. Він боїться, але він же ж робить свою посильну справу. Медики студенти робили операції. Дівчатка готували бутерброди. Кияни приносили продукти. Тобто всі робили спільну справу. І я думаю, ніхто нікого по-особливому не виховував. Так заставило життя. Якщо будуть мордувати країну, мордувати дітей ми всі станемо, як би нас не виховували.
І діти ці – звичайні. А ті, що пішли на небо – герої.

Ваша робота нерозривно пов’язана з класичною музикою. А чи слухаєте Ви сучасну українську музику? Яку саме?
Слухаю. Звичайно, я класик за вихованням, за освітою, за світосприйняттям. Я дуже люблю класичну музику і слухаю її щовечора. Але мені доводиться слухати і сучасну українську музику, тому що її слухають мої діти.
…Я люблю Піккардійську терцію. Я колись була на їх концерті у Херсоні. Тоді, коли Небесна Сотня вже пішла на небо. Вони дуже мене вразили.
Якраз мали бути вибори, і вони сказали: «У нас концерт не агітаційний і ми ні за кого не агітуємо. Просто, коли Ви зайдете в кабінку і залишитеся сам на сам, згадайте оце». І вони заспівали «Пливе кача». Ти знаєш, я ще ніколи не була в такій ситуації, бо встав весь зал, весь. Я повернулася назад і побачила, що плакали всі, включаючи чоловіків. Я настільки їм вдячна за ці почуття, вони з’єднали…музика з’єднала зал. Такі емоції несе музика.

Як Ви відноситесь до ситуації, коли культурні діячі йдуть в політику?
Негативно. Я цього не сприймаю, тому що в політику мають іти люди, які мають відповідну освіту: політичну, економічну освіту.
А діячі культури мають просто чесно робити свою роботу. Тому що є такі питання, які я не спроможна вирішувати. Тому що я маю вищу мистецьку освіту.

Чому так багато українців бачать кандидатом в Президенти Святослава Вакарчука?
Не знаю. Напевно, це емоційно. Знаєте, у нас коли була перша Помаранчева революція у нас «Гринджолів» взагалі послали на Євробачення. І вони там зайняли останнє місце. Тоді люди були настільки патріотично налаштовані. А музика впливає дуже сильно. Цей речитатив «Разом нас багато – нас не подолати» був просто хітом. А світ цього не сприйняв. І зараз все просто на емоціях, я думаю.

Чи проголосували би за Святослава Вакарчука, якби він балотувався на пост Президента України?
Ні. При тому, що я дуже захоплююся його творчістю, мені дуже подобається Океан Ельзи, але за нього як за Президента України я би не проголосувала.

Автор світлини — Костянтин Буряк

Яке Ваше ставлення до списку нев’їзних росіян до України?
Позитивне. Мені кажуть, що не можна говорити про всіх росіян, бо там є і хороші люди. Є, звичайно, але коли ти посидиш і почитаєш коментарі, які вони пишуть під постами, то я вважаю, що це правильно.

А як щодо візитів наших музикантів до Росії?
Взагалі вважаю, що це злочин. Я не знаю, чому туди їздити. Ну уявіть собі: час війни з Німеччиною і наша, наприклад, Клавдія Шульженко поїхала не до наших, а до німецьких воїнів. Просто їм поспівати «Синий платочек». Ну це нонсенс, ми це сприймаємо ненормально. У нас та сама війна. Ті самі жертви. Дуже багато вбитих. Як можна співати?

Чи Ви щаслива людина?
Так, я щаслива людина. Я перекона в тому, що я щаслива людина. Тому що я живу в найкращій країні. Я пишаюся тим, що я українка. Я би ніколи звідси не виїхала. Мені не потрібно нічого, лиш наше повітря, наші сади, наші дерева, наші люди, наші усмішки. У мене величезне щастя – у мене живі мої батьки. Тож я досі донечка. Не дивлячись на свій вік, в мене і тато, і мама живі. Я відчуваю їх підтримку. У мене хороші діти, які також мене підтримують.

Дуже дякую за щире та натхненне інтерв’ю!
Дякую і вам, молодим та ініціативним!

Добавить комментарий