У 2015 році я твердо вирішила ділитися своєю любов’ю до дисидентів. Публічно. Саме тому, в тому ж таки році на інтернет-сторінках «Скадовської Палітри» вийшла перша стаття про мого особистого генія Василя Стуса. І пішло-поїхало…

Уважні читачі помітили мій таємний задум 😊. Бо ж перші особистості були не випадковими, далеко не випадковими. Всіх їх об’єднав схід сучасної України…схід, з якого всі вони були родом. Мені ж бо так хотілося докричатися до людей і довести, що патріоти народжувалися не лишень у Львові чи Києві!

Але це наше минуле. А як же сьогодення? На частині цих територій нині, так звані, ЛНР і ДНР, вірно? А як щодо іншої?

Святогірськ — місто з Артьомом

Я нещодавно повернулася зі Святогорська (неокупована Донеччина). Однією із «візитівок» міста досі залишається кремезний, 22-х метровий пам’ятник Артьому — об’єкт культурної спадщини України. Він вивищується над всім, що розташовано навколо. І навіть над Святогірською лаврою (повна назва — Свято-Успенська Святогірська лавра), яка стоїть поряд, – ще однією помітною культурною принадою міста.

Ліворуч — пам’ятник Артьому; Фото автора
Вид на Святогірську лавру; Фото автора

Цинізм ситуації в тому, що товаріщ Артьом вписаний в історію існування цієї лаври. Саме за його розпорядженням, як інформує вікіпедія, «з одного боку, від знищення були врятовані основні храми обителі, а з іншого боку, в Свято-Успенському соборі влаштували кінотеатр (з туалетом на місці одного з вівтарів), а в Свято-Покровському – бібліотеку».

Я стояла, дивилася на пам’ятник і не могла вимовити ні слова. Спантеличенню не було меж. Я ніяк не могла второпати, куди ж це я потрапила…

Пам’ятник Артему; Фото автора
Пам’ятник Артему; Фото автора

Але чи так само реагують місцеві жителі? Поспілкувавшись із кількома з них, все стало більше, ніж зрозуміло. Бо народу все одно, головне «аби не стріляли» та «не чіпали історію». Ну що ж «нєт повєсті пєчальнєє на свєтє»…

Луганськ — Україна?

І враз пригнічення дало збій. І враз, зовсім поруч, почулася красива українська мова. Піднявши очі, угледіла напис на футболці «Луганськ — Україна»… «ЛУГАНСЬК — УКРАЇНА». На намальованому вказівнику міста, усіяному дірками від куль, все ж чітко виднілася назва міста.

Молодий хлопчина на протилежному кінці столу спілкувався зі своїми товаришами рідною солов’їною. І було це мегахаризматично – із особливою, якоюсь дуже дзвінкою родзинкою в голосі.

Моє питання чому українська, а не російська, його, схоже, здивувало. «У мене в сім’ї всі розмовляють українською», — почула у відповідь.

А сім’я – з Луганщини. З тієї самої східноУКРАЇНСЬКОЇ Луганщини. Але тепер усі вони – вимушені переселенці.

P.S. У 2017 році уродженець Луганська, радник голови Дніпропетровської облдержадміністрації Юрій Голик започаткував патріотичну акцію. Усі охочі змогли отримати футболки з написом «Луганськ — Україна». 

Наприклад, у таких самих футболках — учасники гумористичного «Вар’яти-шоу»

Фото — офіційна сторінка Сергія Притули

Емоційна невзаємність, що зближує

І, знаєте, найбільший відбиток у мені залишила відсутність у нього подиву у відповідь на мій подив. Ця емоційна невзаємність, насправді, є найціннішою невзаємністю, що може існувати між українцями. Бо вона ламає стереотипи. Бо вона будує міжособистісні мости. Бо вона має суперконсолідуючу силу.

Бо такі люди, як цей хлопчина, – це також обличчя Донецька і Луганська. Це ті українці, які нині крізь свист куль голосно вимовляють: «Луганська – Україна!». І роблять це набагато ефективніші за цілий Мінстець.

Народна дипломатія в дії!

Україна – єдина!

Луганськ – це Україна!

Добавить комментарий