Таким, як він, присвячують пісні — справжні музичні шедеври.

Про таких, як він, створюють літературні твори, які навічно вписуються на сторінки історії із грифом «Мегаактуально».

Він — Громадянин держави.

Справжній. Нефейковий. Непідкупний.

Той, що діє за покликом своєї душі та свого серця, а не з причини фінансової вигоди.

Велика честь жити в один час із таким Громадянином. А ще більше — вести з ним діалог.

26 квітня 2018 року до студії «неНовин» завітав Громадянин, скадовський волонтер Микола Литвиненко.

Тож люб’язно надаю йому слово!

Як би Ви охарактеризували себе кількома словами? Тобто, Микола Литвиненко – це хто…
Це я. Нехай про мене скажуть інші, хто я такий.

Ви глибоко віруюча людина. Яке місце посідає у Вашому житті релігія?
Релігія – якесь останнє місце, а от віра в Бога займає немаленьке місце.

Автор Світлини — Костянтин Буряк

На моє особисте переконання, люди, які вірують у Бога знають відповіді на найскладніші філософські питання. Тож, маю для Вас одне з цього розряду: у чому, на Вашу думку, полягає сенс життя?
Сенс життя полягає в тому, щоб сповнити волю Божу. А ще – жити по совісті, тій яку вложив Бог, коли творив людину, робити добро, жити…

У Скадовську Ви відомі як волонтер. Розкажіть, коли ви почали свою волонтерську діяльність і, власне, чому?
Одного разу на Майдані в Києві я побачив чоловіка, який щиро плакав, співаючи гімн України. Це зачепило за живе мене тоді. А ще, на Майдані, я почув, як кілька сотень тисяч людей сказали «Слава Україні» і у відповідь одноголосно пролунало «Героям Слава». І відповідь ця була сказана неначе однією людиною, без ехо. Це було дуже сильно.
А коли вже почалася анексія Криму я просто не міг стояти осторонь. Ми поїхали на Червоний Чабан (з 2016 року – с. Преображенка, Каланчацького району Херсонської області – Авт.), а потім на Новоолексіївку (село міського типу Генічеського району Херсонської області – Авт.). А після цього я зустрів матір одного з бійців, з яким моя середня донька відвідувала садок. Поговоривши з нею і побачивши її стан, я зрозумів, що мені потрібно поїхати до її сина. І все. З цього моменту все й почалося. Це був 2014 рік, Дебальцево.
Ми почали їздити з Василем Козаком (сільський голова с. Благодатне Скадовського району Херсонської області з 31.10.2010 – Авт.) – відомим волонтером, який свого часу потрапив у полон. Коли Василя не було, то я їздив з іншими. І так і донині.

Хто допомагає Вам у волонтерській справі?
Є люди, які достойні не тільки поваги, а й щоб про них написали щось.
Ось, наприклад, історія з життя однієї людини. У нього з дружиною не було дітей, але вони хотіли їх мати. Лікувалися, але безрезультатно. Потім почали збирати гроші на штучне запліднення. А тут почалася війна. Перші частини прийшли у Новомиколаївку. Це була миколаївська 79-та бригада (79-та окрема десантно-штурмова бригада — Авт.). І ось перші мобілізовані, перші добровольці… У них не було обмундирування.
Цей чоловік віддав усі гроші, зібрані на лікування. Він почав їздити в зону АТО. І ось чудо – після цього його дружина завагітніла. І зараз у них є дочка. Це про Пашу з Новомиколаївки.
А ще є Зоя з Володимирівки. Вона звичайна технічка у школі. За весь час, що я їжджу в зону АТО, вона всього кілька разів не могла допомогти на виїзд. І тоді вона дзвонила і вибачалася, що не може помогти. А весь останній час завжди допомагала продуктами харчування. Хоча в неї там ніхто не служить.
Є Лазаревич зі Скадовська. Йому 68 років і він з самого початку завжди допомагає, завжди підтримує.
Є Горяйнов, який завжди підставляє плече – практично на кожну поїздку надає кошти на купівлю пального.

Я знаю одну річ: хто хоче допомагати, той допомагає. Той шукає. Тому що хто хоче щось зробити — шукає можливості, а не хоче – шукає неможливості

А чи зверталися Ви за допомогою до органів влади нашого міста та району?
Було діло. Ходив до райдержадміністрації, коли її головою був Бобилєв. Він мене направив у села до фермерів. Оце вся його допомога.
Міська рада допомогла, коли мером був Яковлєв…. Якось звернувся до нас за допомогою хлопець зі Скадовська. Вони стояли під Гранітним і їм потрібен був кабель. Бо вони стояли у полі і не було ні освітлення, нічого.
У місті якраз змінювали провода і старий провід віддали. Відреставрували його і не списали. Хоча могли… Але, дякувати Богу, вони віддали весь. Цілий кілометр кабелю! Я відвіз його до хлопців і вони протягнули собі світло. Це була значна допомога.
…Я знаю одну річ: хто хоче допомагати, той допомагає. Той шукає. Тому що хто хоче щось зробити — шукає можливості, а не хоче – шукає неможливості.

Чи контактуєте Ви з іншими волонтерами району, області?
З району – з Сергієм з Михайлівки. Він їздить зі мною вже мабуть роки зо два.
З Херсону – з Гришею. Йому 71 рік. У нього немає пальців рук, обох ніг. Він сидить в одязі десантника і збирає гроші на «Фабриці».
… А ще він їздить у зону АТО. Починав із Сергієм Обідецом. І коли по дорозі в зону АТО вони зупинялися попити чай або каву, Сергій грузив його на себе та заносив, а потім знову грузив і ніс до машини.
Коли я з Гришею їздив – бувало таке, що нам честь віддавали. Гришу бачать і честь віддають. Він – хороший мотиватор для наших бійців.

Неймовірні історії розповідаєте. Вони дуже надихають…
Коли вони йдуть одна за одною — не звертаєш особливої уваги на них. Більше запам’ятовуєш інші речі: очі людей, які отримують те, що передають їм з дому; те, як зустрічають тебе там.
…Я низько вклоняюся тим людям, які допомагають, але не були там ні разу. Вони не бачили цього всього. Їм важко. Проте вони це роблять. Я їжджу туди: я бачу тих людей і бачу цих людей. Мені трошки легше. Важче інше – це те, що я знаю, що тут, а що там. Але легше, що я бачу цих людей, що я спілкуюся з ними, бачу наскільки їм це важливо.
Хоча інші люди запитують мене: «Чого ти туди їздиш? Невже вони там з голоду пухнуть або їм так важко?».
…Маленькі приємності запам’ятовуються. Якось у 2014 році ми їздили до 93-ої. Поверталися, коли вже було темно. Тільки-но проїхали Курахове (місто в Мар’їнському районі Донецької області – Авт.) – телефонний дзвінок. «Дядя Коля (мене там називають дядя Коля), ми знаємо, що ти в’їхав у Курахове. Їдь через Мар’їнку або Єлизаветівку, тому що нас починають крити». Я питаю: «Звідки ви дізналися. Я ж бо тільки в’їхав». «Дізналися» — почув у відповідь.
Приємно, коли виїжджаєш і знаєш, що він має здати зміну, але він знову стоїть. Запитую: «Чого ти стоїш?». «Я знаю, що Ви будете повертатися. Я залишився, щоб вночі вас не зупинили і пропустили» — відказує. Приємно почути такі слова.

Ви розказували, що волонтерили з Василем Козаком до того часу, як він потрапив у полон. А як це сталося?
Ми їздили разом, а потім були якісь обставини в мене чи в нього, і ми не змогли поїхати разом. Він сів у свою машину і поїхав один раз сам. А потім поїхав вдруге з двома чоловіками з його ж села. І вони потрапили у полон – вони поїхали прямісінько на блокпост сепаратистів.
Коли ми заїжджали в зону, так виходило, що я завжди був за кермом… А орієнтуватися на цій місцевості потрібно серйозно. А він якраз поїхав тією дорогою, якою ми ніколи не їздили…Там стояла 72 бригада, нульовий блокпост… Але хлопці нічого не сказали, не повідомили, що далі вже не територія України.

Скільки місяців він пробув у полоні?
Не місяців. Але йому було достатньо. Те, що він пережив, деякі люди не переживають і за півроку.

А як звільнили?
Викупили. … Коли він приїхав додому він ходив, як я говорив, як королівський пінгвін.
Масажист, якого я йому привозив зі Скадовська, не міг доторкнутися до його тіла. Васі попало. Але дякувати Богу, що він викарабкався з цього.

І він все одно продовжує свою волонтерську діяльність?
Так, він більше не їздить, але активно діє тут. Дякувати Богу, це завжди допомога, яку я можу від нього отримати. Навіть коли він не зможе допомогти, він знайде можливість, щоб це зробити.

Страх треба бороти. І є слово «треба» і є слово «не можу не зробити». І ці дві речі заганяють страх кудись в інше місце

А чи страшно Вам їздити в зону АТО?
Якщо сказати, що нестрашно, то це буде неправдою. Тому що страх завжди є. Як кажуть: я не проти ризикувати, але ризик має бути обдуманим.
Страх треба бороти. І є слово «треба» і є слово «не можу не зробити». І ці дві речі заганяють страх кудись в інше місце.

А які Ваші прогнози щодо війни?
Поки що невтішні. …Історія доводить, що маленькі люди з дитячими комплексами по життю, які приходять до влади, далеко не дурні. Вони починають узурпувати цю владу. Так от, Володимир Володимирович хоче стати «собирателем земель русских» на кшталт Петра I.
…А в нас прийшли до влади люди, які торгують. А війна – це клондайк для тих, хто торгує. Тільки один варіант – можливо, перевибори щось змінять.
І, скоріш за все, поштовх буде зі сторони України, тому що Росія стоїть жорстко: кого скажуть, того і оберуть. А якщо і оберуть іншого, то скажуть що обрали того, кого треба. А от Україна… наша історія переконливо доводить, що скільки її не гнобили, проте бажання свободи в українців залишилося.
Я повернуся до української мови. Бо чим далі, тим більше в мене є на це бажання. Бажання захищати цю країну в мене є. Розуміння, що це держава Україна в мене є.

А звідки виникає бажання працювати на благо держави?
Воно або є, або його немає.

Вроджене?
Я вважаю, що це талант від Бога. Одні мають можливість управляти, одні виконувати, інші – воювати. І це вроджене. Це є.
Я тільки не розумію, чому в нас почали більше торгувати і красти, аніж управляти та творити.

Чи вплинув фактор крові на те, що українці подивилися зовсім іншими очима на Україну?
Коли вони проливали кров, вони вже дивилися іншими очима. Є такі слова: «Кров мучеників – насіння Церкви». І ці люди – мученики за цю землю, за цю державу. Це насіння, посіяне в серця багатьох. Тому з Майдану і пішли перші батальйони, і вони зупинили там. Бо наказу стріляти у ЗСУ (Збройні Сили України — Авт.) не було. І вони не мали права стріляти.
Коли вже лупили по Маріуполю, хто пішов? ЗСУ не пішли, бо не мали наказу. Офіцери не могли нічого зробити. Хоча хотіли. Але не могли. Пішли добровольці. І дійшли до Широкиного.

Якими якостями повинен володіти Президент воюючої держави?
Приймати зважені рішення та бути готовим нести відповідальність за прийняті рішення.

Наскільки дієвий нинішній президент у нинішній українській ситуації?
Те, що відбувається всередині країни, мене ніяк не радує. У мене таке враження, що він вирішує свої особисті питання, а не питання держави.

А чи потрібен авторитарний стиль правління під час війни?
Тут повинна бути довіра до людини. Авторитарний – це прекрасно. У воєнних немає демократії. І коли приходить війна, то авторитаризм має працювати. Коли в державі війна – не цивільні, а військові повинні вирішувати питання.
І якщо в нас Президент – Головнокомандувач, то він має відповідати слову «головнокомандувач». А якщо він відповідає слову «весільний генерал», то так і потрібно його називати.

Чому Ви брали участь у мітингу на підтримку Скадовського міського голови під стінами Херсонського апеляційного суду?
Тому що я знаю, кого я там підтримував. Я бачив, що він робив.

Ваші прогнози щодо ситуації в місті?
Вони між собою будуть розбиратися. Той, хто курує цим, буде робити тут прогрес. Якщо він це робити не буде, це буде просто нерозумно. Досягти чогось і піти порожнім? Він повинен буде довести, що ті, що прийшли, краще Яковлєва. Не знаю, як це в них вийде, але за інформацією в помічники мера може потрапити людина, яка може показати людям дулю …То куди і кому він буде показувати ці дулі далі?

А як так сталося, що те, що після Революції Гідності, здавалося би, вже ніколи більше не станеться, знову повторюється?
На одному з перших Майданів у Скадовську я казав, що хвиля, піднята в Києві, має знести і тут все, прибрати всіх людей, які були проти Майдану, і які робили все, аби його задавити.
…Я просив тоді людей: «Не будьте лояльними щодо цього, не дайте заспокоїтися. …Вам будуть казати що ви не зможете зробити нічого». … Я просив людей, аби кожен щось робив на своєму місці.
Але так вийшло, що я став займатися іншим, а тут… я не міг розірватися.
У мене п’ятиденний робочий тиждень. На п’ятий день, у п’ятницю, я працюю до обіду, а потім починається загрузка. Ввечері їду в зону АТО. У суботу там. У неділю приїжджаю. У неділю ж – служба, а в понеділок знову на роботу. А на роботі, щоб із чимось їздити і годувати сім’ю, мені потрібно працювати не 6-8 годин, а 10-12 годин.

Скільки Ви ще готові займатися волонтерською діяльністю?
У мене таке відчуття, що допоки не закінчиться. Скільки їжджу і зараз помічаю одну річ – багато хто перестав їздити.
…Коли ми їздили з Васею Козаком у нас обох з’явилося бажання – возити те, чого там немає. Відвезли, повертаємося і я дивлюся, що Вася такий задоволений сидить. Питаюся: «Тепер ти, Васю, розумієш, що блаженніше віддавати, ніж приймати?» Він відповів ствердно…

Коли будуть збиратися, коли будуть висловлювати свою думку, коли зрозуміють, що минув той час, коли прийде якийсь дядько і вирішить за вас питання і буде вам добре…

…На жаль, ми зараз живемо в такий час, що обставини примушують думати тільки за себе і про тих, хто біля тебе. І людям, які звикли так жити, важко зрозуміти тих, хто може думати не тільки про себе. Або навіть про себе в останню чергу.
… «Тільки той досягає мети, хто йде». Необхідно йти. Треба робити.
Ще одна людина сказала: «Треба говорити». Треба говорити один одному те, що думаєш. Треба відкриватися один одному. Треба шукати людей-однодумців. Бо багато людей страждають. Чому? Бо мають правильні думки, правильні бажання. Але зі своїми думками і бажаннями вони знаходяться в себе на кухні, на городі…ще десь. Вони щось роблять і ці думки залишаються з ними. Вони закопують їх всередині себе. А потім і кажуть, що хороших людей багато, але дурні так добре розставлені, що ми не можемо зрозуміти, чому все так погано. Вони не дурні. Вони хитрі. Спритні. Розумні. Далеко не дурні. І вони стоять і вирішують свої питання. Обкрадають. А чому обкрадають? Тому що вони змогли домовитися між собою. Вони говорять, вони домовляються, вони знаходять виходи із ситуацій. І роблять. Вони дійшли до того, що створюють закони під себе. А люди, які, вибачте, носили дулю у кармані на когось і хороші думки, так і залишилися по одному. Ось і все. Коли будуть збиратися, коли будуть висловлювати свою думку, коли зрозуміють, що минув той час, коли прийде якийсь дядько і вирішить за вас питання і буде вам добре…
Дядя то прийде, але вирішить питання для себе. І йому буде добре. А тому, хто мріє про «дядю», стане ще гірше. Треба просто зрозуміти, що час цей давно минув. Треба вже самому починати щось думати, приймати рішення і нести відповідальність за них.

За що Ви любите Скадовськ?
Складно сказати за що ти любиш людину. Просто любиш.
За що я люблю це місто? Були варіанти, коли я міг жити в Сочі. …Я зробив одній людині роботу і він запропонував мені залишитися, сказавши що забезпечить житлом і роботою. Я відмовився і поїхав додому. Я повернувся додому і був радий дивитися на ці степи, хоча я люблю гори, ріки гірські, ліс… А приїздиш додому. Це дім.

Дякую Вам за те, що поділилися сокровенним!
Дякую і Вам!

Автор світлини — Костянтин Буряк

Добавить комментарий